Палац Вітославських міг би прикрасити будь-яке українське місто. В сонячній Одесі біля нього б фоткались засмаглі туристи, в Криму за його відвідини дерли б три шкури, у Львові з підвалів палацу пахло б кавою, а в Києві вже б готувався мітинг на захист проти знесення.

Однак палац заховався десь між Жмеринкою та Баром. Й червоніє собі, чекаючи визнання та слави. А раптом?

В принципі, шанси є. Два століття Чернятинський палац пережив більш-менш благополучно. Навіть кількаразові перебудови, в тому числі радянські, все ж залишили що оглядати. Та й технікум, який вже купу років розміщується у палаці все ж не тюрма чи психлікарня. Будівля доглянута й цілком у пристойному стані.

Чернятин хутір виник десь у XVII столітті. Не надто заселена місцина мало цікавила можновладців, аж поки за пізньої Речі Посполитої не почався масовий розпил Поділля на панські маєтки. Чернятин дістався не надто багатим шляхтичам Вітославським.

Може відтоді, а може й пізніше починають розбудовувати панський маєток. Обов’язковий для такого діла парк розплановує всюдисущий Діонізій МакКлер (якого в нас прийнято звати Міклером), чий внесок в українські ландшафти ще, маю віру, гідно оцінять.

Ірландець прокладає паркові доріжки вже існуючим дубовим гаєм. Широка алея веде від височенної кованої брами до внутрішнього подвір’я палацу. Плац перед західним фасадом обсаджений сріблястими тополями.

Привратний будиночок.

Загалом на 30-гектарному парку було висаджено майже 100 видів дерев. Край мережива ставків та алей стояли скульптури та альтанки, від яких, ясне діло, ні сліду. Вціліла хіба одна з кам’яних чаш, прикрашена барельєфами.

Найстаріша, південна частина палацу прикрашена масивною, але не надто високою вежею. Над майже замковим надвершям за лицарським звичаєм майорів прапор з родовим гербом.

Достеменно відомо, що неоготична частина палацу постає в 1830-х, за газдування Інгасія Вітославського. Авторство приписують мальтійському архітектору Генріху Іттеру, що доклався до розбудови палаців у Рівному та Дубно.

Гравюра з сайту castles.com.ua

Колись декоративні башточки (пінаклі) завершувались гострими фіалами. До наших днів дожили лише два з них.

Західний вхід до палацу з крутими сходами стережуть два кам’яних лева.

Натомість південний, парковий вхід оформлений легкою різьбленою терасою.

У 1865-му геть збіднілі Вітославські продають маєтки російській поміщиці Марії Львовій. Ажурна тераса — спомин про доробки нових господарів.

Найдивніше те, що до наших днів більш-менш гідно збереглася значна частина інтер’єрів: просто унікальний для провінційних палаців випадок. Значна частина оздоблення симетрична до готичного рішення фасадів.

Нині важко сказати, що з баченого відповідає задумці декораторів, а що — фантазія сучасних реставраторів.

Дивлячись на кічеваті плафони на стелі, багато розфарбовану ліпнину якось не віриться, що серед цього всього можна жити. Втім, а чому б і ні?

Або от такий варіант вирішення «квартирного питання».

Палац і зараз зберігає нехай і не версальську, але шляхетність. Агов, туристи!

Решта приміщень втратила ліпнину. А може її тут і не було.

Зате де-інде збереглась різьблена «обналічка».

За радянських часів корпуси палацу обзавелись якимись дурацькими над- і добудовами.

Хоч і в них проглядається якийсь шарм.

Між іншим, почервонів палац недавно. До того облуплені стіни технікуму виглядали цілком канонічно. Пишуть, що спадкоємниця роду Вітославських мешкає в Амстердамі. Що ж, голландській панянці такі вангогівські кольори мають бути до душі.

Чернятин на картах Google. Село Жмеринського району Вінницької області. Проїзд від Києва — 300 км (біля 4 годин дороги), від Вінниці — 50 км.