May 5th, 2012

dmitros

Земля нікуди не дінеться

lr-00223

Пшемек, польський водій моїх друзів із гурту «Карбідо», ще два роки тому зауважив ці незліченні купки обабіч дороги в полі. Ті з вас, які буває курсують, наприклад, між Львовом і Фраником, певно, знають, про що я. Пшемек ніяк не міг заспокоїтися, що то таке, ці купки. «Це такі здоровенні мегакроти нарили», — намагався я віджартуватися. Але Пшемек не вірив. «Гаразд, — казав я, — не віриш у кротів — ось тобі правдива версія: це риги понакладали».

Але й цей жарт не пройшов. Того разу Пшемек так і повернувся до Польщі заінтригований. Загадка тих купок-горбочків так для нього загадкою й лишилася.

Невдовзі він знову приїде до нас із «карбідами» і ми всі разом вирушимо в тур. Отоді я й розповім йому нарешті всю правду. Бо я тим часом її дізнався.

Кілька тижнів тому мені сказали, що то, швидше за все, мурашники. Їх так багато в наших полях, просто мільйон. «Чому б і про них не написати?» — подумав я тоді.

Про те, що коли землю вже нікому не хочеться обробляти, то вона поступово вкривається мурашками. Вони вибудовують по всій земній поверхні свої мурашники, виселяються з одних, переходять до наступних. Уже й худобу на таких замурашених територіях не повипасаєш — комахи її заїдять, протестуючи проти руйнування їхньої цивілізації. Іншими словами, ці мільйонні мурашники є можливим свідченням того занепаду, в якому перебуває наше, грубо кажучи, сільське господарство.

Коли землю вже нікому не хочеться обробляти, то вона поступово вкривається мурашками. Уже й худобу на таких замурашених територіях не повипасаєш — комахи її заїдять, протестуючи проти руйнування їхньої цивілізації

Моя знайома К., австрійка, пише, що відчуває в собі землеробські гени. «От приїду до вас і почну обробляти землю, — чи то жартує, чи то погрожує вона в листах. — І обов’язково розбагатію, бо у вас же земля багата». «У нас країна специфічна», — застерігаю я. «До чого тут специфічність? — не розуміє К. — Кінь є всюди конем, а корова — коровою. Від корови всюди молоко, а не, скажімо, олія чи цукор».

Розповісти їй про німця, який із такими ж думками перебрався всією родиною на схід Франківщини, набрав землі в оренду, розгорнув своє фермерське господарство на всю силу, аж місцеві почали придивлятися й чухатися, чи не попрацювати й собі? І як той німець долав усі перепони, всіляких начальників, міліцію та інших дармоїдів? Як він потом і кров’ю збирав перші врожаї?

Ні, не розповім я К. про того німця, щоб її не засмучувати. Бо там у фіналі з’являється п’яний комбайнер із місцевих, який тому німцю своїм комбайном убив маленького сина. Не треба К. про таке знати.

Та все ж мурашки. Минулої неділі ми обговорювали цю проблему з Тарасом Чубаєм на тій самій дорозі між Львовом і Фраником. «Уявляєш, — казав я, — їх, мурашок, потім дуже складно позбутися. Вони ж проникають у ґрунт цілими своїми мегаколоніями. Доводиться випалювати землю гектарами». Тоді ми почали міркувати над якою-небудь біологічною зброєю й майже одночасно уявили собі тисячі мурахоїдів у наших полях.

Сьогодні я набрав Віктора, він біолог. «Правда, що то мурашники?» — запитав я. «Тобі пощастило, — відповів Віктор. — Я їду машиною і я за містом. І в мене при собі є шабля. Я зараз зупинюся, підійду до одного з таких горбиків і зроблю йому розтин».

Хвилин за 10 Віктор віддзвонює: «Так, мурашники. Я перевірив».

Щойно в цю мить мені спадає на думку, що всі ці мурашники з мурашками є насправді прообразом. Тобто символом. Тобто це нагадування про недалеке вже майбутнє, коли в наших полях усюди працюватимуть невтомні й незліченні, мов мурашки, китайці.

Це наше китайське попередження.

Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник

Buy for 10 tokens
Buy promo for minimal price.
dmitros

Ретро. Прогулянки Івано-Франківськом

Майже три роки тому я остаточно прощався з Івано-Франківськом. Здавалось, що назавжди. І я тоді вигадав цілу церемонію проводів, багатосерійну та безтолкову. Само собою, з віддзеркаленням у блозі.

Ті п’ять постів – п’ять прогулянок містом – і досі є одними з найпопулярніших серед двох з половиною тисяч інших записів. Хоч напевне, жодної справжньої культурологічної цінності не мали і не мають. Зрештою, мені це байдуже – я просто гуляв ще своїм містом. У якому народився. У якому прожив майже все життя. Де (так сі стало) живу і нині.

Якому сьогодні 350 років.

Прогулянка перша.

Прогулянка друга.

Прогулянка третя.

Прогулянка четверта.

Прогулянка п’ята.

lr-09742