Vadym Voityk (mr_brut) wrote,
Vadym Voityk
mr_brut

Правда буття

12

Виробництво: Росія, 2007 рік
Режисер: Микита Михалков
Жанр: кримінальна драма
У ролях: Сергій Маковецький, Микита Михалков, Сергій Гармаш, Валентин Гафт, Олексій Петренко, Юрій Стоянов, Сергій Газаров
Бюджет: 2,5 млн. $
Збори: 6,7 млн. $
Прем’єра: 07 вересня 2007 року

П’ятдесят років тому американець Сідні Люмет зняв дуже несподіване кіно. В одній душній кімнаті він зібрав дванадцять геть неподібних один на одного чоловіків – робочого, архітектора, будівельника, вчителя і навіть ката. Всі вони – присяжні. Всім хочеться чим швидше вийти на свіже повітря. А ціна їх свободи – життя вісімнадцятилітнього пуерторіканеця, звинуваченого у вбивстві свого батька.
 
Здається, що аргументів на користь хлопця немає взагалі, а всі сумніви давно розвіяні під час судового засідання. Нарада присяжних – не більше ніж формальність, яку всі готові пройти за лічені хвилини. Але під час голосування, яке має бути одностайним,  один з дванадцяти – за невинуватість юнака. І мотивує він свою позицію тим, що, мовляв, не годиться життя людини вирішувати ось так, поспіхом.
 
Слово за словом, і розкриваються нові нюанси цієї справи. Кожен з присяжних через якийсь епізод з власного життя доходить до висновку, що вина хлопця не доведена. Що у смерті його батька може бути вигідна ще комусь, а проведене слідство – недбале.
Десять років тому американець Вільям Фрідкін ще раз повернувся до сценарію Реджинальда Роуза
А цього року за власним сценарієм ту саму тему вирішив розкрити корифей російського кіно Микита Михалков. Епіфграфом до стрічки Микита Сергійович вибрав такі рядки, підписані Б. Тос’я: «Не слід шукати тут правду побуту, спробуйте відчути істину буття». Каюсь, не відчув. Щоб краще відчути – спробував знайти хто такий цей мудрець через пошуковики і… нічого окрім посилань на аналогічні пошуки не знайшов. Одна з версій звучала так: Б. Тос’я – себто «Бог, то есть я». Що ж, після ролі государя-імператора для Михалкова роль Бога в самий раз.
 
На початку історія виглядає повністю аналогічно: долю звинуваченого хлопця повинні визначити дванадцять присяжних. Кожен з яких – обтяжений власними турботами і готовий проголосувати «за». Тим паче, що хлопець – чеченець, а вбитий – його прийомний батько, російський офіцер. Дія відбувається не в задушливому приміщенні, а в шкільному спортивному залі, проте фабули це не змінює: крок за кроком шальки терезів перехиляються на користь хлопця.
Глядач безумовно отримає справжню насолоду від яскравих моно- і діалогів присяжних, тим більше що їх грають справді видатні російські актори: Сергій Гармаш, Валентин Гафт, Олексій Петренко, Юрій Стоянов, Олексій Горбунов, Віктор Вержбицький. Чого лише варте блискуче соло Михайла Єфремова! Особливий респект – Сергію Маковецькому за десятихвилинну сцену загальним планом, без монтажів.
 
(Між іншим в рецензіях пишуть про дванадцять талановитих акторів, кожен з яких розкривається перед глядачем, - так це не так. Розкриваються далеко не всі, інакше не вистачило б і трьох годин, а фільм і так триває 140 хвилин. Від Стоянова так і тхне «Городком», ще й блювати його потягнуло, ще дехто просто грав роль декорації).
Взагалі фільм знімався у цікавій манері: якщо Сідні Люмет і справді запхав акторів в душну кімнату, то Микита Михалков знімав декількома камерами на умовах безперервності зйомок. Ніхто з акторів не міг бути певен, що не він у кадрі, тож і працювали всі не розслабляючись. Свого часу у такий спосіб знімав свої фільми «Службовий роман» і «Гараж» Ельдар Рязанов, завдяки чому в глядача складається повне відчуття присутності.
 
Та повернемось до правди побуту. Те, що мені не сподобалась роль Олексія Петренка – не дивно. Такий справді видатний актор, глиба, відіграв по суті образ шаблонного хохла, без якого ніяк. Маковецький, задіяний свого часу в тому ж амплуа в «72 метрах», цього разу цілує ікони, тож поза підозрою.
Те, що чеченці – невід’ємні персонажі сучасного російського кіно теж не дивно. Ось навіть Михалков не втримався. Дивно лише, чого це чеченець, всиновлений дбайливим російським офіцером і вивезений до Москви за, здається, сім років так і не вивчив російської мови, чим викликав зрештою щире співчуття до себе з боку присяжних. Всі тонкі напівмістичні асоціації: собаки, руки з перснями, горобці як символ російської душі – на совісті метра.
 
Але фінал, фінал мене щиро і відверто розчарував. Перепрошую, але скажу, бо нічого оригінального в ньому немає. Художник з зачіскою в стилі грандж у виконанні самого Михалкова, який на початку стрічки у якості головуючого ледве може полічити до дванадцяти, раптом розправляє плечі, почісує бойові рани і вимовляє «російський офіцер колишнім не буває» таким тоном, що негайно стає ясно: в головуючого кадебешна пенсія і особисте знайомство з Путіним.
Мало не забув. Фільм Люмета мав назву «Дванадцять розгніваних чоловіків». А з усіх персонажів як на мене найцікавіший Олександр Адабашьян у ролі судового пристава. Цей актор увіковічнив себе безсмертною фразою «вівсянка, сер». Така ось Тос’я, чесне слово.
Tags: кіно
Subscribe
Buy for 10 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 5 comments